Історія

АВТОР: Макович Олена Юхимівна

 

Село моє — для мене ти єдине,

Хоч є на світі безліч інших сіл.

 І подих вітру, й виліт лебединий —

Мене все зачаровує довкіл.

Спів солов’я у лузі гомінковий,

І скрип верби старої навесні,

І килим трав у березі шовковий —

Все рідне, миле, радісне мені.

Тут колос, що життям налитий,

На полі з вітром тихо розмовля;

Тут рідні люди: і батьки, і діти,

І щедра березівська земля:

Як тут багато вірних друзів нині.

Як тут багато щастя, доброти.

 Село моє, для мене ти єдине..

Нема на світі більш таких, як ти. 

Сидоренко Валентина

ВСТУП

Отчий край, Вітчизна, рідний край, Батьківщина — слова, якими ми всі називаємо місце свого народжен­ня, клаптик планети Земля, де живемо ми і наша рід­ня. Це наймиліше, найцінніше, що є в кожної лю­дини. Шлях у далекі краї завжди починається від батьківського порогу та маминої світлиці,— від моєї маленької Батьківщини — рідного краю. І тільки та людина заслуговує на повагу, котра любить землю сво­їх батьків.

Кожному мила своя земля ,

Своя хата, своя Батьківщина.

На землі великій

Є одна країна

Гарна, неповторна

Красна, як калина

І живуть тут люди

Добрі працьовиті:

І скажу до речі

Ще й талановиті

Землю засівають

І пісні співають

Про ліси і гори

І про синє море

Про людей і квіти

Що ж це за країна ?                                      

То це ж наша славна Україна.

Кожен народ гордий з того, що він має свою державу, свою мову. Ми українці, вже двадцять років як здобули свою незалежність в 1991 році.

Тепер у нас своя держава, своя мова. Але найдорожчим для нашого серця є рідний край.

Що означає «рідний край»? Це поняття дуже широке. Через все життя люди проносять любов до рідного краю. З особливим почуттям вони ставляться до тих місць, де народилися, де проходило їхнє дитинство та юність, де проходять роки зрілого життя.

Нашою Батьківщиною ми вважаємо всю Україну. Черкащина наш рідний край, тобто середнє між великою Батьківщиною кожного з нас, селом, де ми народилися і проживаємо.

У самому центрі України , на берегах Дніпра, що перерізає навпіл наш край, розкинулися  зелені луки, безкраї поля, сади і ліси Черкаської області.

Хтось із поетів, звеличуючи неповторну землі Черкаської писав, що в полях та лісах придніпровських чудова казка живе.

За її багатства — родючі ґрунти, повноводні річки та ставки, обсаджені вербами, сади та неоціненні підземні скарби — нашу область називають перлиною України.

Але не тільки цим відомий наш край.

На просторах українських земель творилася велика і славна історія, кувався народний характер — мужній і щирий. Ця земля зродила і дала світові Великого Кобзаря Т.Г.Шевченка, геній якого був яскравим смолоскипом і дороговказом для українського народу.

Споконвіку довелося черкащанкам майстерно володіти і знаряддям праці, і зброєю, щоб і хліб ростити, і захищати рідну землю від  чужинців. Так було протягом усієї історії. Звідси злетіла над просторами козацька слава, почалися витоки козацької вольниці. Так закладалися основи української державності.

Усе чим щедра українська земля, — могутні ліси і просторі степи, зелені пагорби і пшеничні поля, широкий розлив Дніпра і задумлива блакить мальовничих озер, — здається все зійшлося на благодатній черкаській землі, і  на повноводні ріки, і на безцінні скарби надр. Але найбільший скарб його  - люди, вмілі й невтомні у праці, хоробрі в бою.

Душа народна гартувалася не в затишку домашнього вогнища, а на руїнах осель , сплюндрованих ворогом; не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист нагайки чужинця і зловісний блиск турецьких ятаганів; на велелюдних, розколиханих закличним дзвоном сільських майданах і орлиних гніздах Запорізької Січі, в чащобах Холодного Яру, на зраненій землі, навпіл засіяній зерном і кров’ю.

 Черкащина — це гордий спалах Коліївщини, низки народних повстань за волю, за кращу долю. Це — могутній злет військового і державотворчого таланту Богдана Хмельницького .

У вдячному серці черкащан збереглися назавжди імена народних захисників Івана Гонти, Максима Залізняка, Кшиштофа Косинського, Тараса Трясила, Івана Підкови.

Населення Черкащини захищало рідний край  час під час Вітчизняної війни 1812 року. Сформовані тут два козацьких і два ополченських полки боролися проти наполеонівської армії .

Впродовж віків віддавала Черкащина на алтар Вітчизни , коли нависала небезпека над нею, кращих своїх синів. Але з найбільшою повнотою готовність до самопожертви в ім’я отчого краю, все віддати для перемоги над ворогом проявилася в роки Великої Вітчизняної війни.

 

Розділ 1

Чарівний куточок Землі

Я хочу  ознайомити вас з місцем, найдорожчим  для нашого серця, нашою маленькою батьківщиною —  нашим селом зі співучою  назвою — Березівка, яке має свою історію.

 

Це малий і чарівний куточок Землі,

Де душа відпочити б хотіла.

Ліс ховається тут у вечірній імлі,

Ранок кличе узятись за діло.

Лози верб понад берегом слухають спів

І шепочуть про щось загадкове. 

Березівка, ти — перлина гаїв,

 Ти для мене єдине, казкове?

Тихо спіють городи, гіллясті сади

Зазирають в віконниці хат,

Вітер хмари жене волохаті сюди,

Щоб пролити на все дощопад.

Але злива минає, злітають птахи,

Колоситься пшениця дорідна,

Хай цю землю минуть небезпека й гріхи.

Розквітай у віках, сторона моя рідна!

 

 

 

Розділ 2

ЛЕГЕНДИ ПРО БЕРЕЗІВКУ

Легенда про  Березівку.

Давним - давно, коли ще була панщина. В нашому селі жив пан Березовський. Він був добрий. Поважав людей, позичав гроші під малі  проценти. Як виходили на поле робити , включав музику (грамофона).  По закінченню жнив встроював  баль.  Люди могли балювати цілий тиждень.

Було дуже  багато випивки і панської їжі. Якщо жінка родила дитину,то мала право місяць не виходити на роботу. Дозволяв  справляти весілля у всі пори року. Це був добрий пан.

Але жив у нашому селі чоловік, який не любив пана. Всі про це знали. Він казав ,що вб’є пана. І вбив його. Після того більше цього чоловіка не бачили. Всі люди села жаліли і плакали за Березовським. Після смерті Березовського його жінка зібрала всіх і сказала: « Я закопаю ці стовпи. Ваше село будуть обходити різні біди. Воно ніколи не постраждає від сильних вітрів, дощів, блискавок. Люди в цьому селі будуть жити по-середньому, ні бідно ні багато.

Сказавши це, вона сіла в карету і поїхала.

Селяни  посовєтовались і назвали село  на честь пана — Березівка. Старші люди припускають, що стовпи закопані на краю села.

Розповіла   Біда Анна Прокопівна   1925 року народження.

 

Про  Безодню

Давним – давно на краю села стояла церква, в якій правилося щонеділі і в празники. Напередодні Великодня, коли правилося в церкві, церква несподівано провалилася під землю разом із людьми,які були там.

Те місце , де провалилася церква наповнилося водою і утворилася кирниця, яку назвали - Безоднею.

З тих пір кажуть, що кожного року на Великдень опівночі на тому місці,де провалилася церква чути дзвін дзвонів і спів хору. Кажуть, що вода на тому місці ніколи не замерзає і кирниця немає дна.

А люди, які живуть на Кирничках наказують дітям, щоб не йшли туди гратися.

Якщо буває засуха то до кирниці йдуть вдови святити її.

Але останній раз, коли святили Безодню,пройшла сильна злива і позносило городи. З тих пір до Безодні не йдуть.

Розповіла Шевченко Марія Трифонівна  1930 року народження.

 

 

 

Розділ 3

Історія села Березівки

В книзі «Сказания о населённых местностях Киевской губернии» собрал Похилевич Л. 1864 года издательства.

Березовка, село при реке Тикич, в 3-х верствах ниже местечка Буков. Жителей общего пола: православных 700, римских католиков 8, евреев 8, земли 2346 десятин.

В книзі «список населенных мест Киевской губернии. Из Киевского Губернского Статистического Комитета» К.: 1900г.

Село Берёзовка Уманського уезда Иваньковской волости. В нём дворов 230, жителей общего пола 1118 человек, из них мужчин 542 и женщин 576.

Главное задание жителей хлебопроизводство; кроме того крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую и Подольскую губернии. Расстояние от уездного города до села 45 вёрст, от ближайших железнодорожной станции - 25 верст, почтовой (земской) - 8 вёрст. Железнодорожная станция носит название Тальное.

В селе числится земли 1908 десятин, из них принадлежит помещикам 1080 десятин, церкви 69 десятин и крестьянам 759 десятин. Село принадлежало Колежскому советнику Александру Сергеевичу Федорову.

Хозяйство в имении ведётся арендаторами Павлом Петровичем Луженком, Андреем Науменком и Петром Журило. Хозяйство ведется по трёхпольной системе.

В селе имеются: 1 православная церковь, 1 церковно­приходская школа, 1 водная мельница, 2 кузницы, пожарный обоз.

Он состоит из 1 насоса, 2 бочек, 42 багры. Продовольственный капитал к 1 января 1900 года достиг сумы в 3503 рублей.

 

В'ється поміж скелястими берегами мальовнича річка, яка носять назву Гірський Тікич. По обидва боки річки розкинулися біленькі хатинки жителів села Березівка. Село виникло дуже давно, в кінці XVI століття.

Землі, і всі жителі села належали пану Щенявському. Долина річки була вкрита березовими заростями, очевидно від цього і пішла назва села Березівка. Кілька разів село разом із кріпаками переходило з рук в руки. Пан Щенявський продав село Березівку пану Пачковському. В 1861 році, тоді ж, як було скасовано в Росії кріпосне право. Пізніше пан Пачковський продав село пану Брежінському.

Нарешті жителі села потрапляють до рук пана Луженка Павла Петровича, який і господарював у селі Березівка до кінця. Поміщик Луженко володів 575 гектарів землі, решта землі належала церкві і лише невелика ділянка належала селянам, селяни працювали на панській землі за сніп.

Незадовго до Великої Жовтневої Соціалістичної революції поміщик Луженко виїхав у Петербург, а свою землю здав в оренду поміщику Гертунову. Повернувшись із Петербурга за декілька років до революції поміщик Луженко продав свою землю селянам села Березівка. Кожний селянин мав можливість придбати землю. Землю селяни брали за гроші і на виплату. Кожний селянський двір мав 6-10га землі.

Одержавши землю селяни стали жити заможніше, безземельних селян у селі не було. Сам поміщик Луженко виїхав за кордон.

В селі розвивалося сільське господарство, на полях сіяли зернові і технічні культури: жито, пшеницю, овес, ячмінь, цукрові буряки. Землю обробляли вручну: орали дерев'яними плугами, жали серпами, косили косами.

Тяжкими було жита селян. Погано одягнені, напівголодні діти часто хворіли і помирали.

В центрі села стояла однокласна школа, в ній навчалося три групи дітей приблизно 40 чоловік. Навчав дітей піп, недалеко від школи стояла церква. Були попи Маковський, потім Бутовський.

У серпні 1918 року через село проходила білогвардійська армія Денікіна.

У січні 1920 року було створено повітовий земельний відділ, який займався впорядкуванням земель.

Перша комсомольська організація була створена навесні І 921 року. Перші комсомольці. Шургай Юхим, Шургай Мотрона, Сичов Михайло, Куліцька Параска.

У 1928 р. організовано колгосп «Промінь соціалізму» — голова колгоспу Грабко Микола.

В 1932 р. утворилася с/г артіль «Промінь соціалізму». Активістами у створенні колгоспу були; Трохименко Антін, Журило Андронь, Журило Лука, Міщенко М., Вара В.

Історія Березівського млина

Несе через століття між крутими скелястими берегами свої води, красива річка, з поетичною назвою — Гірський Тікич.

Може саме вона і була свідком того, як на цю землю ступила нога першої людини. Цей свідок хоч і живий, та мовчазний. На берегах Гірського Тікича і розкинулось село з не менш гарною назвою — Березівка,

За свідченням сучасних учених, які досліджували дану територію, на цій землі було виявлено поселення древніх землеробів трипільської культури (IV-III ст. до н.е.), та поселення олов'яно - черняхівської культури (II-ІV ст. н.е.). Про давню заселеність свідчить і те, що понад 80 років тому на полях було близько десятка курганів. Не зважаючи на ці факти, перші письмові згадки є в документах лише наприкінці XVI ст.

Але є в Березівці справжній свідок минувшини, бо бачив і чув він чимало, тому що не повз нього, а через нього текла ріка життя березівчан — це млин. Здавна, та навіть і зараз, старші люди його називають мильницею, бо пам'ятають, що млином звалася зовсім інша будівля.

Науковець назвав би цю величну міцну споруду, в кращому випадку, речовим джерелом, а для моїх односельців впродовж кількох століть мельниця була джерелом добробуту, достатку, джерелом життя.

За давніми переказами жителів села мельни ці більше 400 років. Нажаль, ніхто раніше спогадів не записував, а люди, які пам'ятали давнішу історію відійшли у вічність. Ось що згадує житель села Кучеренко Т.Д. 1925р.н. «Моя мама була ще маленькою до 5 років (народилася в 1882 р.) то її дід Курінний (ім'я не збереглося) розповідав , що пам'ятав мельни цю ще малим, вона вже була старою. Дід прожив на світі 101 рік , то я думаю що млин був у XVII ст. або і раніше».

Іще один спогад. Січкар Марія Григорівна 1918 року народження згадує: «Мій тато Григор возив з мельниці кулі (мішок вагою 1 центнер) з борошном на станцію, і їх відправляли в Москву і Петербург».

Історію млина більше вдалося прослідкувати з кінця XIX ст. за розповіддю того ж таки Кучеренка Т.Д., який довгий час працював учителем у місцевій школі і цікавився історією рідного краю. Тимофій Данилович пригадує ,що чув від старших односельців зокрема, діда Сніцара Оліяна, який був механіком на месниці в 40 роках XX ст.

В 1900 році була проведена реконструкція мельниці: водяне колесо було замінено на німецьку водяну турбіну (збереглась і дотепер) вона приводилася в рух великим потоком води, що спрямовувався по каналах від греблі. Турбіна рухала механізми мельниці. В тому ж році мельницю було обладнано вальцями (12 пар) в тому числі був один станок для виробництва

манної крупи. Це обладнання австрійське , привезене із Швейцарії . Був поставлений генератор постійного струму потужністю 4 кіловати. Струму вистачало для освітлення навколишніх прибудов, кажуть, що світло було й у попівській хаті. Стояв біля мельниці й паровик (парова машина) на випадок нестачі води. Отже, основні операції ще на початку XX ст. були механізовані. Вручну пересівали борошно на великому підвішеному ситі, яке рухалося збоку в бік з допомогою 4 людей , переважно жінок. От і сіяли жіночі руки біле борошно - муку і ставала вона джерелом життя для мешканців Москви, Петербурга і навіть далекої Німеччини.

Вище мельниці, де зараз дорога і парк, були два великі амбари з глибокими, викладеними дубовими колодами, ямами для запасу зерна приблизно на 4 тони кожна. Звідти по шнеках зерно поступало в мельницю через спеціальні віконця.

Поряд з мельницею, ближче до річки, стояла дерев'яна будівля млина разового помолу на 4 камені (саме цю будівлю називали млином) тут крім борошна дерли різні крупи. Весь комплекс був приватним, господар його жив у Москві, а мельницю здавав в оренду. До речі, очевидно, майно було застраховано, тому що під час останнього ремонту приміщення (за радянських часів) було знайдено вивіску, вилиту з бронзи, з написом: «Страховоє общество Саламандра в Москве. 1848г.»

До 1917 р. був побудований в Березівці ще один млин , громадський, нижче по течії річки , але загачена греблею вода підтопила турбіну в мельниці. Громадський млин закрили з умовою , що один день на тиждень (четвер) мельниця працюватиме для селян. На думку оповідача, саме завдяки мельниці село Березівка не було закріпачене. Серед селян мало було голоти, більше переважали заможні родини, бо займалися перевезенням зерна, борошна, круп. За відвіз однієї хури борошна на станцію Поташ давали 1 куль висівок. Утримували домашню живність

У 20 роках млин став державним підприємством, яке працювало і давало роботу цілий рік. Навесні 1932 року березівчан спіткала біда, яка назавжди закарбувала в пам'яті односельців прізвище Дмитрук (завідуючий мильницею) Він запізнився спустити воду, загачену для резерву, в цей час на річці, почалася повінь. Рівень води піднявся на 6,5 метра , греблю прорвало. Люди добре пам'ятають як впродовж 4 днів, ніби прощаючись, кружляла у вирі дерев'яна будівля разового млина . Потім течія підхопила і понесла наче пір'їни важкі мукомельні камені. На довгих 5 років зупинилось серце кам'яного воїна. Держава відмовилася від мельниці — млина. Очевидно, через брак коштів на ремонт. Парову машину забрали на станцію Поташ (тягли її під гору 22 пари волів). Млин перейшов у колгоспну власність. У 1937 році прокопали нові канали, загатили річку, на мельниці встановили два мукомельні камені і вона вже стала млином разового помолу. Так він працював до Великої Вітчизняної війни. Під час війни гатку було зруйновано. Березівчани як могли знову загатили її, використавши для цього навіть німецьку броньовану машину, бо хліб потрібен був кожному і завжди.

В повоєнні роки млин став електричним. Мукомельні камені рухалися від електродвигуна. Лише в 1957 році був запущений знову основний механізм — два станки на три пари вальців. І потекло знову борошно вищого ґатунку. В 1961 році було запущено ще одну пару вальців і зроблено механічну подачу зерна у ківш, яка працює і донині.

Змінилась довколишня територія, давно немає просторих амбарів і водяного колеса, вкрита шаром мулу велика турбіна, але б'ється механізоване серце кам'яного млина, що як мужній воїн охоронець оберігає спокій березівчан. Щороку, ніби в подяку за це збираються односельці біля млина теплої липневої ночі і співають купальських пісень, ведуть хороводи. Наповнюється тоді млин радістю, думаючи про нескінченність життя, про те, що буде хліб - буде й пісня.

 

 

Розділ 4

Голодомор 1932-1933року

Наше село не обминув голодомор 1933 року, під час якого померло 57 жителів

СПИСОК  ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933РОКУ СЕЛА БЕРЕЗІВКИ

Сміщенко Яків

Безносюк Микола

Журило Іван

Безух Марко Тарасович

Безух Фросина Марківна

Безух Христя

Безух Архип Микитович

Шургай Андрій

Швець Нестор

Швець Афанасія

Січкар Уляна

Січкар Явдокія

Січкар Гафія

Танський Лазар

Танська Ганна

Вара Левко

Вара Христя і троє дітей

Довгань Меланія

Довгань Василь і його мати

Довгань Поліна

Довгань Олена

Сміщенко Мар'ян

Вара Максим

Вара Марія

Вара Дмитро

Писарець Ганна

Писарець Танас

Писарець Павло та його син

Шургай Наталя

Шургай Лазар

Шургай Мефодій

Шургай Ганна

Присюда , чоловік та жінка

Рябовіл Марія, баба

Довгань Никифор

Довгань Степан

Довгань Іван

Довгань Прокіп

Шургай Савко

Трохим (листоноша)

Рудий Віктор, батько, мати, дядько

Сміщенко Григорій

Сміщенко Аврам

Сміщенко Іван

Домар Марко

Лисий Оверко, баба

Вара Федір та двоє дітей

Вара, чоловік та жінка

Шургай Секлета

Шургай Христина

Шургай Наталка

Мига, чоловік та жінка

П'ятничук Христофор

Осипов Данило та жінка              

 

 

СПИСОК РЕПРЕСОВАНИХ ТА РЕАБІЛІТОВАНИХ БЕРЕЗІВЧАН

Гоняний Федір Степанович

Гребенюк Мойсей Степанович

Добравськй Афанасій Мартинович

Кучерина Арсентій Панасович

Момот Іван Пилипович

Масловський Петро Іванович

Осипов Іларіон Данилович

Швець Зіновій Іванович

Яковлевич Никандр Іванович

Романчук Платон Амбросійович

 

Жителі села згадують про ті нелегкі часи так:

Розповідь

 жительки села Березівка,

 Кучерини Меланки Левківни

1921 року народження

 

Ішов 1932 рік. Була в нас сім'я сім чоловік.  Старша сестра моя уже була замужем. Нас розкуркулили бо батько не хотів іти в колгосп. Батька  забрали, а брати старші мене десь пішли і я їх більше не бачила, Нас вигнали з хати і все забрали. Мамка взяли мене і меншу сестру Полю і пішли в Попівку. Там ми перезимували з горем — бідою голодні. Весною 1933 року вернулися в свою хату травень місяць Був холодний і голодний. Мама померли. Прийшли дідуньо і збили якусь коробку і уклали Мамку туди. А я з Полькою до школи, там нас повели збирати довгоносиків, то ми їх не збирали,а брали торішній горошок і їли. Отож я прийшла з поля до школи, а Полька не прийшла бо вже могла її привіз якийсь дядько, а я її насилу привела додому. Ми з  нею повилазили спати на холодну, голу піч. Мамка лежали  мертві на землі. Вночі Полька коло мене не хропла. Вона вмерла, а я не знала. І коли рано прокинулась, то вона була дуже холодна. Я пішла до бабуньки і дідунька. Вони прийшли, повернули мамку боком і поклали коло неї Полю. Я залишилась одна. Як ми були удвох , то Полька піде і випросить у людей якогось буряка, то ми його разом і згриземо. А я не просила не могла. Піду спіймаю жабу в річці і з'їм. Потім прийшов голова сільради і вигнав мене з хати. Мене забрали в майдан. Там були усі сироти.

 

Розповідь записала

Драган Лілія Григорівна і

Кучерина Наталія Леонідівна

25 листопада 1994 року

 

Розповідь жительки села Березівка

Костяної Марії Юхимівної

1910року народження

 

1932 рік, був врожайним роком. Та весь врожай, що мали люди забрали активісти. На той час в людей забирали все: хліб, квасолю, борошно. На людей накладали податки, але ніхто їх не міг виплатити в зв’язку з тим що вони були дуже високими. Тоді забирали все з хати. На кожну хату накладали різні податки. На одну хату яйця, на другу молоко, на третю м'ясо. Люди ходили в ліс, рвали листя з липи і їли його. Рвали цвіт з акації і їли його сирим, або терли, варили і їли. Коли стало тепліше, то ходили ловити скайки, їли їх. Ловили черепахи, їх клали на розпечене деко. Черепахи бахкали, їх чистили, сікли, кидали туди бур'ян і робили котлети, або їли так. багато людей не вижило. Були такі випадки, що люди падали прямо під тином, на дорозі. У нас була корова - розповідає оповідачка - то ми вижили бо було молоко. А хто зарізав корову, бо не було, що їсти, то той вмирав, людей брали, клали на віз, везли на кладовище. Викопували одну яму і всіх туди скидали. Брали також і тих, хто ще трохи дихав, їх вкидали в яму. хто сильніший, то той вилазив з ями. їздовий їздив попід хати, на возі. Життя було дуже тяжким.

Розповідь записала

Білик Любов Василівна

 6 грудня 1994 року

 

Розділ 5

ВІЧНО ЖИВІ

Село Березівка знаходилось в окупації з 18.08.1941р. по 6.03.1944р. 9.01.1944р. радянські війська вперше зайшли в село Березівку, яка знаходилась зовні кільця оточення фашистів в Корсунь-Шевченківській операції. 6.031944р. Березівка була звільнена.

У війні 1941-45рр загинуло 131чол. березівчан. В фашистському рабстві загинуло 11чол. При вибухах боєприпасів  загинуло 4чол. В боях за село   Березівку загинуло 35чол.

 

Список мирних жителів, розстріляних фашистами під час окупації (1941-1943).

Безух Олена Сидорівна

Вара Тетяна Опанасівна

Вара Лазар Григорович

Гордієнко Микита Іванович

Куліцький Юхим Миронович

Січкар Ганна Макарівна

Ткач Гана Петрівна

Терещенко Федора Юхимівна

Терещенко Петро Олексійович

Шургай Василь Харитонович

 

У СТОЛИЧНОМУ ПАРКУ СЛАВИ Й НАШ ЗЕМЛЯК

Ще тривали бої на фронтах Другої світової війни, а в нашому краю вже з’явилися тисячі скромних обелісків — про пам'ять побратимів дбали їхні однополчани. Перший — Парк Вічної Слави — з'явився в Києві. Автори меморіалу — архітектори Мілецький (згодом емігрував до Ізраїлю і був головним архітектором Єрусалима), Бакланов, Новиков та скульптор Першудчев.

Вічний вогонь запалював маршал, двічі Герой Радянського Союзу, Василь Чуйков, на той час — командувач Київського військового округу.

Хто ж навіки спочив біля Алеї Слави? Туди перенесено прах 28 із 29 бійців, похованих поблизу Аскольдової могили. Тіло гвардії лейтенанта Бориса Файвужинського (1922-1943роки) перепоховано в іншому місці, де — невідомо. Ще одна подробиця: Юрій Іванович Фомін (1911року народження, ленінградець, полковник, командир 225-го танкового полку, загинув на Вінниччині в 1944році) та його ад’ютант Мефодій Ульянович Мадюдя (народився в селі Березівка, Маньківського району Черкащини 1922року,закінчив Орловське бронетанкове училище,лейтенант, брав участь у визволенні столиці України, нагороджений орденом Червоної Зірки, загинув у бою 7січня 1944року) лежали в одній могилі, на Алеї Слави їх поклали окремо.

Ось дані із «Книги Пам’яті України», виданої в 2000році, про нашого, березівського, двадцятирічного земляка, який вічно покоїться праворуч від головного входу, друга могила в ряду: Мефодій Ульянович Мадюдя (16.07.1922, с. Березівка, (тепер Маньківський р-н, Черкаська обл.) — 7.01.1944) — лейтенант. Випускник Київського танкового училища. У 1944році був ад’ютантом полковника Ю.Фоміна — командира 225-го танкового полку 38-ї армії Воронезького (1-го Українського)фронту. Їхній екіпаж серед перших подолав Дніпро під час Київського наступу. Загинув у бою. Спочатку був похований у столичному Пушкінському парку, згодом перепохований на Аскольдовій могилі, у 1957-му році тіло перенесено до Парку Вічної Слави. Вічна тобі пам'ять наш мужній земляче!

Білоголовцев Микола Лаврентійович 

 

У березні 1944року, під час визволення Березівки, загинули:

Дігтяр Лукаш Зіновійович

Панфьоров Степан Петрович

Платонов Михайло Павлович

Турчин Андрій Григорович

На сільському кладовищі покояться тіла двох медсестер. Офіційних даних про них немає, як розповідають старожили, одна з них — Ігнатенко Марія, родом з Ладижинки,  Уманського району.

 

Розділ 6.

 

ТРАДИЦІЇ І ТРАДИЦІЙНІ ЗАНЯТТЯ СІЛЬСЬКИХ МАЙСТРІВ

Березівська земля багата своїми родючими землями, гарною мальовничою природою, своїми традиціями, працьовитими і талановитими людьми. Деякі поля до сих пір зберегли свої назви з минулих століть: Далекий схід, Варівський хутір, Меєрів хутір (названі так тому, що в 20- 30х роках там проживали і вели своє господарство сім’ї одноосібників на прізвище Вара і Меєр ). З північного боку села знаходиться урочище Чагарі – це штучно створене людьми насадження із дерев та кущів для того ,щоб запобігти ерозії грунтів та поглибленню ярів. Зі східного боку розташоване аналогічне урочище Марчиха, що дістало свою назву від прізвиська жінки ,яка жила на краю села. Березівські поля розмежовують глибокі і малі ярки.

 Один із таких ярків називається Міленьким про нього згадує у своєму вірші березівчанин І. А. Костяний, який майже все життя прожив у далекому Підмосков’ї  але любов до Березівки зберіг у своєму серці.

 

Серед ярів глибоких, та ярків

На схід від селища великого Буків

 В обидва береги по Тікичу лягло

 Моє красиве, трудове село

Тут мешкають нащадки козаків,

Хоробрих та натхненних трударів,

Які з небес життя щасливого не ждуть

А з словом добрим працю в хліб кладуть...

Давним - давно за кілька десь віків,

 В розвідку йшло з десяток козаків.

Чи Таращанського, чи іншого полка,

Й доїхали вони аж до Міленького ярка.

Та й зупинились, щоб перепочить,

Коней попасти шаблі підточить

В розвідці був прапрадід твій

Це Писарець та Вара й Костяний.

.А.Костяний.

 Є й урочище під назвою Глибокий Яр, де і в найбільшу спеку прохолодно та волого.

Село потопає у квітучих садах, а в долині протікає річка Гірський Тікич, яка несе кришталеві краплі у Синюху, а звідти у Південний Буг.

 

Як і кожне село на Україні, село Березівка складається із довгих вулиць та маленьких куточків. Існують традиційні назви вулиць. Є вулиця Леніна, Шевченка, Чайковського, Гагаріна. Із давніх- давен  вживаються народні назви Поволожа, Варівська, Зелена , Козинна, Кирнички.

 

 

Збереглись не тільки традиційні назви вулиць, а й традиційні заняття наших майстрів. На вулиці Шевченка проживав в недалекому минулому вчитель Кучеренко Тимофій Данилович, який не тільки навчав дітей, а й любив майструвати і малювати. Його картини милують око в хатах багатьох односельчан і навіть за кордоном.

В даний час в селі продовжує справу династії майстрів по дереву Шургай Григорій Адамович , який успадкував майстерність від батька і передає як естафету своєму сину Олександрові.

Вони виготовляють різноманітні вироби : меблі , вікна , двері. Їхні вироби користуються попитом в односельчан і за межами села.

А красиво оздоблені криниці будуть пам’яткою про нього для майбутніх поколінь.

 

Розділ  7.

МАЙБУТНЄ НАШОГО СЕЛА.

Майбутнє нашого села підростає в стінах школи. Школа – центр духовної культури , де вчать спілкуватися , співати , танцювати.

 

Березівка – моє рідне село,

Найкраще у світі для мене воно,

Тут я народилась і тут я живу,

У цьому селі я до школи ходжу.

Ця школа – улюблене місце дітей.

Вчать тут писати , читати , лічити ,

Любить Батьківщину і вірно дружити.

 

                            Гімн школи.

 

Біжить у Тікичі вода

Не спиниться ніколи

А школярі щоранку йдуть

Через місток до школи.

 

Ідуть у будні і в свята

В негоду і в погоду

Скільки пройшло за ці літа

З мого села народу.

 

Приспів.

Школо , школо , люба наша школо

Не  забудемо тебе ніколи

Хоч у світ ми помандруєм і підем

Тебе школо , добрим словом спом’янем .

 

Три покоління вчились тут

Діди , батьки і внуки

Та ось вже правнуки ідуть

Долать граніт науки.

 

Не раз збирала, школо , ти

Випускників всіх років

Тому що кожному в житті

Ти стала першим кроком.

 

 

 

Розділ 8

РОСЛИНИ В ПОБУТІ ТА ЗВИЧАЯХ БЕРЕЗІВЧАН

В українців, як і в бага­тьох народів світу, є свої улюблені рослини-символи. Це тополя, бар­вінок, вишня, верба, калина, чор­нобривці, соняшник. Правду каже прислів'я: «Без верби і калини нема України». А ще народ каже: «В'єть­ся, як барвінок», «Там криниця, де вербиця», «Дівка, як верба: де поса­диш, там і прийметься», «Не скрізь там вода, куди хилиться верба», «Зі­гнувся, як верба над водою», «Де не повернешся, золоті верби ростуть», «На вербі груші, кислиці на осиці». Взагалі в українського народу є ба­гато рослин, які в особливій поша­ні, і вони обов'язково були біля хати кожної дбайливої господині. Не мож­на уявити собі двору в Україні, де б не ріс кущ калини; обов'язково садили вербу, тополю, вишню і, звичайно, прикрашали хатинку квітами: бар­вінком, чорнобривцями, соняшни­ками, мальвами.

З давніх-давен український народ опоетизував тополю, калину. Ось де­які постійні порівняння: високий, як тополя; гнучка, як тополя; дівка, як тополя; одинока, як тополя у полі; струнка, як тополя; гарна, як кали­на; дівчина, як калина, дівчина, як у лузі калина; розцвіла, як калина; стоїть, як калина при дорозі; цвіте, як калина.

Ці рослини супроводжують людину від народження і до смерті. Народи­лася дівчинка — у першу купіль кла­дуть гілочки калини, щоб була вродли­вою, хлопчик — листя дуба або ясеня; висаджують біля хати калину або дуб чи ясен. Помирає людина — знову ж на могилі червоніє стиглими ягодами калина, як символ пам'яті стелиться зелений барвінок — символ безсмер­тя людської душі.

Любов кожного українця до рослин має дуже глибоке коріння. Колись наші предки вірили, що кожне природне явище, кожна рос­лина має душу, і тому з такою поша­ною ставилися до них. Без потреби ніхто не зривав квітів та недозрілих плодів, а щоб зірвати рослину для лікування, потрібно було прочита­ти певну молитву-заклинання, щоб квітка сама віддалась у руки і принес­ла користь. Зірвані квіти приносили на могили померлих, щоб ушанува­ти їх пам'ять.

Наші предки поклонялися деревам та кущам. Під деревами вони виконува­ли свої таємничі обряди. Священними у слов'ян вважалися дуб, липа, бере­за. Звичай вшановувати дерева збе­рігся до нашого часу в обряді Зелених свят, коли дівчата водили «Тополю» або «Вільху» (прибирали дівчину або гілку вільхи і водили навкруги хоро­води). Залишки давніх вірувань ми бачимо у клечанні хат широколисти­ми деревами, обсипанні долівки тра­вами. Все це, як вважали наші пред­ки, мало захистити людину від злих сил. Тобто рослини в українців були своєрідними символами-оберегами. І недаремно наш народ склав про свої улюблені рослини стільки пісень, ле­генд, казок.

Тож давайте помандрує­мо з вами у давній світ уявлень на­ших предків і розкриємо таємничу історію кожної рослини. А для того щоб краще зрозуміти цей чарівний світ, кожен учень став сьогодні яко­юсь символічною рослиною, а кож­на дівчина — квіткою.

Калина — це символ Укра­їни. Про це співається у пісні «Ой у лузі червона калина похилилася», яка стала гімном січових стрільців, що боролись за волю і незалежність України. А червоні плоди калини ста­ли символами мужності людей, які віддали своє життя і кров за рідний край. Насінина калини нагадує со­бою полум'яне серце. Існує безліч ле­генд про сміливих дівчат, які заводили у нетрі монголо-татарські загони і там гинули від шабель ворогів, ря­туючи рідні оселі. Легенди оповіда­ють, що саме з крові цих самовідда­них дочок нашого народу проросли калинові кущі. З того часу пишають­ся вони біля кожної хати. Ось такі пісні про калину звучать у нашому селі.

 «Ой є в лісі калина»

«Ой у лузі калина стояла»

«Ой у лузі червона калина»

«Ой під калиною трава зеленая»

«Калино-малино, чого в лузі стоїш»

«Ой зацвіла червона калина»

«Не шуми, калинонько»

«Ой поїхав козак з України»

«Три поради»

«Ой чиє то жито»

«Ой у полі дві тополі»

«По діброві вітер виє»

«Плавай, плавай, лебедоньку»

Письменники оспівували ці росли­ни у своїх творах: «Найдеш у гаї тую калину, то пригорнись, бо я люби­ла, моя дитино, її колись», «Зацві­ла в долині червона калина, ніби за­сміялась дівчина-дитина», «Тече вода з-під явора яром на долину. Пиша­ється над водою червона калина» (Т.Г.Шевченко);

Червона калина, чого в лузі гнешся?

Чого в лузі гнешся?

Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?

До сонця не пнешся?

(Іван Франко)

Ця рослина здавна шанована в Укра­їні. Дівчата весною прикрашали коси її квітами. Коли кетяги достигали, їх чіпляли попід стріхою. У народній медицині не було кращих ліків від застуди, ніж калиновий чай. Кора і ягоди калини мають лікувальні влас­тивості. Ягоди з мёдом їдять у разі го­стрих респіраторних хвороб, хвороб печінки. Соком калини очищують обличчя, щоб рум'янилося. Калина потрібна була у численних обрядах, особливо у весільному. Коли випіка­ли коровай, неодмінно прихорошували його гілочками калини, квітча­ли весільний вінок молодої.

Тополя — це міфічний об­раз-предок у давніх слов'ян. Свято тополі проводилося наприкінці вес­ни. Обирали найстрункішу дівчину, руки якої підносили над головою. На підняті руки навішували стріч­ки, хустки, намисто, вінки і зелень. Дівчину водили селом, полем, лу­гом, співаючи:

Стояла тополя край чистого поля, Стій, тополенько, стій, не розвивайся! Буйному вітроньку не піддавайся!

Свято тополі було поширене і на око­лицях стародавнього Києва. Тополю вважали священним деревом і рубали тільки для жертовних вогнищ.

Верба. Цвіт верби, пре­красне і зворушливе диво природи. Пухнасті вербові котики — символ краси. Навесні вони тішать надією І і звеселяють наше серце. У народі ка­жуть: зацвіла верба — прийшла весна. Вербового квіту чекають, як і самої весни, з нетерпінням. Ще в сиву дав­нину люди шанували вербу. Слов'яни вважали вербу символом родинного вогнища. Верба — здавна одне з най­поширеніших дерев в Україні. Нею обсаджували ставки, береги, річки, дороги. На території України поши­реними були тини з верболозу.

З особливою шаною і теплотою оспі­вує вербу великий син українського народу Т. Г. Шевченко. Він посадив гілочку верби у безводному казахсько­му степу на півострові Мангишлак, і вона прийнялася. Всупереч спекотному диханню пустелі вона перетво­рилася на могутнє дерево.

Коли на чорний шлях ступав, ішов на прогнання в неволю, Гілочку вербову він підняв, Обчімхав і забрав з собою. Поніс її і посадив За фортом, в полі, на пустині, Здалеку воду приносив І пильно поливав щоднини. Прийнялась і навесні Зелене листя розпустила. Ох, як же, як була йому Та деревина люба й мила.

Вербові прутики є на­дійним засобом для шукачів джерел води. А народна мудрість говорить: «Де ростуть верби, там чисті джерела води» — криниці копали переважно під вербою. Народна мудрість гово­рить: «Де срібліє вербиця — там здо­рова водиця». Адже верба — природ­ний фільтр. Де копали колодязі, на дно клали вербову дощечку. У відро також клали невеличку вербову до­щечку: вона дезінфікувала воду і по­ліпшувала смакові якості.

У народі кажуть: «Без вер­би й калини нема України». Верба також одне з найпоширеніших і най­улюбленіших дерев у народі.

Наші пращури—давні слов'яни — вважали вербу священним деревом. Вона уособлювала собою бога Яри­ла. "Верба була символом родинно­го вогнища. На Вербну неділю вер­бу освячували в церкві, а потім несли додому і били нею при всіх, примов­ляючи:

Не я б'ю, верба б'є,

За тиждень Великдень.

Недалечко червоне яєчко.

Освячену вербу зберігали за образа­ми і використовували у разі різних за­хворювань. Верба оспівана у народ­них піснях, у веснянках, купальських піснях.. Купала дівчата та­кож робили з вербової гіл­ки і співали:

Наше купало з верби, з верби,

А ти, Іванку, прийди, прийди.

Відомі нашо­му народу і вироби з верби. Природа обдарувала вербу такою гнучкістю, якої не має жодна деревина. В давнину з неї виготовляли човни, олійниці, корита; з білої верби виробляли кобзи, бан­дури, вулики, дерев'яні ложки. Пле­туть із верби кошики, крісла, огоро­жі, різну тару, рибальські снасті. Та й зараз це ремесло не забулося.

Верба — дерево цілюще. З лі­кувальною метою використовуєть­ся кора з дво- або трирічних гілок, у яких містяться смоли. Настій з вербо­вої кори знижує температуру. Вербова кора застосовується в разі ревматизму, простудних захворювань, головного болю. З вербової кори в першій по­ловині XIX ст. було добуто саліцило­ву кислоту. З вербою пов'язано багато народних звичаїв і обрядів. У Верб­ну неділю освячують вербу в церкві, а потім несуть її додому і б'ють нею хатніх, промовляючи:

Не я б'ю, верба б'є,

За тиждень Великдень,

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

В особливій пошані була верба на Іва­на Купала. Біля річки ставили зруба­не деревце верби, прикрашали його квітами і співали:

Наше купало з верби, з верби.

А ти, Іване, прийди, прийди.

А як не прийдеш доріжкою,

То привеземо теліжкою.

В Україні понад 20 поселень називають Вербівка. Багато зустріча­ється і прізвищ на слово верба.

Папороть. За народними повір'ями, па­пороть цвіте лише одну мить у ніч на Івана Купала, атому зірвати цю квіт­ку не зовсім легко. До того ж її завжди охороняють від людей чорти. Той, хто хоче дістати квітку, повинен перемогти самого чорта, бо цей чорт десь після дев'ятої години вечора стріляє в лю­дину, кидає в неї каміння, наїжджає на неї. Сміливець не повинен боя­тися й озиратися. А папороть опів­ночі начебто зацвітає. Взявши квіт­ку, її зберігають під шкірою долоні, та, носячи її при собі, можна зна­ти про все на світі. Цю квітку начеб­то знайшов один чоловік, а коли він повернувся з лісу в панське село, то вийшли два лакеї і потягнули його до пана. Пан допитувався, де він був, і різками хотів бити цього пансько­го чоловіка. Тоді він зізнався пано­ві — і цвіту в нього не стало, бо ж то не пан був, а ідоли знаходились коло нього і цвіт одібрали.

Мальва, ружа і півонія. Своєрідним оберегом в Україні завжди був віночок. Плетін­ня віночка — то своєрідна наука: по­трібно було знати, з яких квітів і коли плести, яке зілля з яким впліталося поряд. А всього у повному україн­ському віночку дванадцять квіток, і кожна з них є своєрідним лікарем і оберегом. Особливе місце у віноч­ку займала мальва, ружа та півонія, які символізували собою віру, надію та любов. Легенда розповідає, що ці квіти були колись сестрами.

Жили собі три сестри, які лікували людей. Проте допомагали вони лише тим людям, які не вчини­ли нікому зла. Ось одного разу по­стукав до хати хтось.

М а л ь в а. Хто там?

В і т е р. А чи туг живуть дівчата кра­суні, які всіх лікують?

Ружа. Тут. А ти хто будеш?

Вітер. Вітер я. Зимовий вітер.

Півонія. То заходь. На що скар­жишся?

Вітер. Сили втрачаю. Не можу з мо­розом змагатися.

Мальва. А чи добре серце маєш?

Вітер. А що таке серце?

Ружа. Чи зробив ти щось добре лю­дям?

Вітер. А що таке робити добро?

Дівчата перезирнулися.

Мальва. Ми не можемо лікувати лише добрих людей.

Розсердився Вітер, дмухнув на сестер, і впали вони замороже­ними квітами. А навесні висадили їх люди під вікном та біля криниці. З того часу милують вони всіх своєю вродою.

Вишня. Багато пісень та легенд склав народ про ви­шню. Одна з легенд розповідає, як на нашу землю напали вороги. Одна сім'я стала на захист своєї домівки: п'ять братів, мати і батько — всі за­гинули, а доньку мати заховала. І ось коли пішли вороги, донька вийшла зі сховища і поховала в саду матір. І ви­росло на тому місці деревце: вкрилося воно білим цвітом, а потім зачервоні­ло ягодами. З'їла донька одну ягідку і заснула. І сниться їй мати й шепоче до неї: «Видиш ня доню, видиш ня? Вишня». Із того часу назвали дерево вишнею. З вишнею часто в народних піснях порівнюється дівчина:

Ой як вишня, як черешня ягідками рясна,

Молоденька дівчинонька на личенько красна.

На свято Катерини дівча­та ворожили на долю. Зрізали гілочку вишні та ставили у воду. Якщо зацві­те до 13 січня (Меланки), то й доля буде цвісти, зів'яне — доля нещасли­ва. В Україні є багато поселень, назви яких пов'язані з вишнями — Вишне­ве, Вишеньки, Вишня, Вишняки, Ви­шнівка, Вишнівчик, Вишнівець і т. д. Дерево де дуже поширене по всій те­риторії України, вишневий рід налі­чує понад 130 видів. Серед них є ве­летні й карлики.

У творчості нашого наро­ду відбита велика шана і до вишні.

Вона — символ нашої землі, символ України. Вишня оспівана в багатьох творах українських поетів та пись­менників:

«Ой вишеньки-черешеньки

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі?»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі —

Якби виросли низенько,

Чи то ж би доспіли?»

Дуже багато народних пісень, прика­зок, загадок народ склав про вишню. А ми приготували «вишневий стіл», де вишня зустрічається в різних ку­лінарних виробах.

Скіль­ки легенд, пісень, склав наш народ про свої улюблені рослини. Ми по­винні вчитися у своїх предків шану­вати природу, адже ми також є частиною цієї природи, яка нас оточує, і без неї ми не зможемо жити на землі. Якщо людина не ціанує своїх тра­дицій, не шанує природи, вона жор­стоко розплачується за свої помилки. Приклад тому — Чорнобиль, наші ріки, які висихають («Ще назва є, а річки вже немає», як пише Ліна Костенко), наша земля отруєна хі­мікатами, по ній небезпечно ступа­ти босими ногами, про що пише по­етеса з Коломиї О. Бабій:

Давно хрущів над вишнями нема,

Садки вишневі сохнуть поодинці.

Відважний навіть босим по стежинці

Уже не вийде в поле край села.

 

Розділ 9.

ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СЕЛА

 

Прекрасне і багате наше рідне село. Добрі та щедрі люди живуть у ньому. Та, вивчаючи детальніше природу села, аналізуючи проблеми, що виникають у результаті господарської діяльності, ми відчуваємо тривогу в серці. Що чекає на наше село в. майбутньо­му? Що залишиться з дикої природи майбутнім жите­лям села? Чи можна сьогодні допомогти не зникнути в майбутньому рослинам, тваринам, річці, ставкам, тим чудовим краєвидам, що милують наші очі.

Дослідивши та проаналізувавши природні умови на території нашого села за останні роки і та за останні десятиріччя, ми зрозуміли, що ситуація і склалася досить напружена і негативна.

Лунає інтерв'ю, записав

У 30-х роках XX ст. кліматичні умови були зовсім іншими. Зими були суворішими, багатосніжними. Літо було спекотним, але бездощові періоди припадали на кінець липня-серпня. У 50-60-х роках, згадують наші бабусі та дідусі, зимою були часті хуртовини, сні­гу намітало поверх дахів будівель, а восени йшли час­ті дощі, з жовтня починалися приморозки. Зате вес­ною ніколи так масово не обмерзав цвіт на деревах. Що ми маємо сьогодні? А це малосніжні зими з «гнилою погодою». це затяжні, але холодні , з приморозками до кінця травня ,весни.

Валика проблема постала у нас із збереженням нашої річки. Люди , не думаючи , забруднюють її . А це може призвести до загибелі всього живого , що в ній знаходиться.

Багато зусиль прикладають вчителі та учні школи по збереженню чистоти нашого села . Тож давайте спільними зусиллями будемо дбати про нашу красу , щоб вистачило її на багато поколінь .

 

Всі кудись від’їжджають , а я приростаю до тебе

Калинова колиско, моє рідне і тепле село.

-Я люблю твої доли і верби, і зоряне небо,

 Калинова колиско, моє рідне і тепле село.

Знаю, будуть дороги і шляхи, хоч круті та широкі,

Але завжди до тебе повернуся я, любиме село.

Бо на світі одне ти даєш мені ласку і спокій.

Ти даєш доброту, моє рідне, любиме село.

 Хочу я, щоб завжди ти співало, цвіло і раділо,

 Щоб щасливо в тобі, як в моєму дитинстві було.

Хочу я, щоб завжди із пісень молоділо

Білохате моє, українське співуче село.